Навчальна. Учні не просто отримують абстрактні знання. Все, що вони вивчають, вже в той самий день вони можуть застосувати на практиці. І не просто застосувати - це їм потрібно для елементарного виживання. Вивчив нове заклинання - зміг вижити у двобої з монстром, не вивчив - ти труп. (Це тобі не презент-контініус зубарити не зрозуміло для чого).

Виховна. Ніяких тобі нав'язаних зверху виховних заходів, в яких приймаєш участь тому що "треба". Але при цьому все, що відбувається у навчанні і навіть позашкільному житті, проходить як нескінченне пізнання добра і зла.

Розвиваюча. Учні максимально відокремлені від надмірної батьківської опіки. Вони навчаються самостійності, але разом з тим "кучкуються" маленькими групами навколо якогось харизматичного та мудрого педагога, в прагненні наслідувати якого, вони позитивно "еволюціонують".

1. Вкрай бажано, питаючи "А ви все ще у школі працюєте?" вийти зі своєї машини, бо інакше месседж вашого питання буде розумітися, як "Ну ви і лох, пане вчителю. Я ось собі машину встиг купити, а ви...".

2. Іноді люди, які вже встигли вимовити сакраментальне "А ви все ще у школі працюєте?", відчувають, що це прозвучало якось неоднозначно, а тому додають щось на зразок "Ну, я маю на увазі - ви такий розумний і все таке інше... Вам треба десь в інституті, чи академії викладати!". Повірте, банальність такого "тлумачення" виглядає не набагато краще, ніж саме питання. Хоча така ситуація вже ліпша, ніж ситуація номер один.

3. Самий вдалий варіант (за умови, що ви дійсно хочете сказати вчителю щось приємне) - це після необережного "А ви все ще у школі працюєте?" додати щось таке: "Так тримати! Нікуди зі школи не йдіть, бо я планую до вас віддати свого малого/свою малу/своїх малих". Думаю, тут нічого пояснювати не треба.

В будь-якому випадку повідомляю: Так, я і далі працюю у школі і скоріше за все, коли ми з вами зустрінемось наступного разу, я і далі буду продовжувати там працювати. І мене це повністю влаштовує.

Професія вчителя без сумніву робить з тебе толерантну та доброзичливу людину, бо ти вимушений інакше реагувати на дії незнайомих тобі людей. Адже вони в самий неочікуваний момент можуть виявитися батьками когось з твоїх учнів.

Ось їдеш ти собі на велосипеді по дорозі, а попереду машина зупиняється і водій відкриває дверцята, щоб вийти. І йому абсолютно все одно, що тобі прийдеться зараз якось через ці дверцята... перестрибувати, чи що?, бо загальмувати ти не встигаєш.

Або у магазині продавець із "завідним постоянством" помиляється на свою користь, коли вирішує, скільки тобі дати грошей, в якості здачі.

Будь-яка адекватна людина на моєму місці сказала би просто: "І що ж ти, сволота, робиш?". Але я маю врахувати можливість, що одного дня ми з цим водієм, чи продавцем зустрінемося у школі на батьківських зборах. І нам треба буде разом знаходити спільну мову у нелегкій справі навчання їхнього чада.

Тому приходиться обирати якісь інші варіанти своєї реакції у побутових непорозуміннях. З часом ці реакції доводяться до автоматизму і ти вже починаєш відчувати, що просто випромінюєш буддистську незворушність, християнську лагідність та карнегівську посмішку.

Отже, сьогодні, в день Благовіщення, мені присвоєно почесне звання "вчитель-методист". З цього приводу у мене спостерігається подвійне відчуття. З одного боку, дійсно, вже хочеться відпочити від того навантаження, яким переважно я сам себе і "навантажив". З іншого - не хотілося б провокувати розмови за своєю спиною, типу, "ось, звання отримав і все - розслабився!". До того ж, не думаю, що мені дасть розслабитися інерція того стилю професійного життя, в якому працював останні чотири роки.

А тому, всі ці емоції та думки скомбінувалися та перетворилися у відчуття свободи творчості, що дозволяє мені робити те, що я вважаю правильним та доречним, а якщо раптом хтось скаже мені щось на кшталт "Ви що! Так не можна робити! Де ви таке бачили?!" - я спокійно відповідатиму: "Припиніть паніку. Все під контролем. Я провожу апробацію нової методики. Я - вчитель-методист. У мене навіть довідка є...".

І тут я зрозумів всю правду про так званий Silent Way, методику навчання, про який нам ще в Університеті розказували. Тепер мені абсолютно зрозуміло, що в основі методу нема нічого зарозумілого, наукового, психологічного. Цей метод був придуманий виключно для шкільних вчителів на той випадок, коли в них раптом виникнуть проблеми з горлом!

Отже, річ корисна, як виявляється. Має бути в арсеналі кожного вчителя, особливо, якщо у того нема "сценічних талантів")).

Раніше я автоматично погоджувався з такою позицією, бо вона виглядала реалістичною, логічною, "аксіомоподібною".

Але ось нещодавно замислився. Стоп. А чим це вчитель "з крейдою у руці" може бути крутіше та професіональніше вчителя "з ноутбуком, презентацією, проектором та взагалі... власним блогом!"?

В якій такій сфері навчання англійській мові перший вчитель буде виглядати потужніше? Презентація розмовної теми? Ну, хіба що учні хочуть побачити, як вчитель вміє малювати крейдою на дошці Біг Бен. Граматика? І чим тут завадять таблиці, вправи, тощо на екрані? Ситуативне мовлення? Аудіювання? Взагалі промовчу.

Отже, мова йде явно не про це. Мова скоріше про те, що буде робити вчитель "з ноутбуком", якщо раптово в школі вимкнуть світло і він, бідолага, залишиться сам-на-сам із дітьми. На це я можу відповісти так: невже ви думаєте, що той вчитель, хто "просерфінгував" Інтернет у пошуках певного матеріалу, який передивився не одне відео і перечитав не одне джерело з неоднозначного питання з граматики - такий вчитель не дасть собі ради у "темному приміщенні без світла"? А про те, що у ноутбука є акумуляторна батарейка - він, типу, не чув?))

Особисто для мене, обізнаність вчителя з комп'ютером, Інтернетом, всякими іншими "ікатешками" - практично завжди гарантія його неабиякого професіоналізму. Бо це все йде, як наслідки його творчого та пошукового підходу до справи. "Ліві" вчителі занурюватися в такі сфери не будуть. Якщо вони і вміють щось там скачати з Інтернету, або склепати презентацію - це все робиться лише тоді, коли приходить час для відкритого уроку.

Схильний погодитися з тими дослідниками, хто стверджує, що людина краще за все мотивується не грошима, а деякими іншими чинниками. Типу, свобода, особисте зростання і т.д.

Почав приходити до "жахливого" висновку, що продовжував би сумлінно виконувати всі ті "додаткові навантаження", які в принципі міг би і не виконувати, навіть якби мене ніхто і не просив би це робити.

Чому цей висновок "жахливий"? Тому що з іншого боку завжди хочеться, щоб моя робота мала відповідну матеріальну нагороду. Просто тому, що це єдине, що я вмію в цьому житті і іншого варіанту годувати сім"ю у мене нема.

Ось і виходить така собі дилема: чи варто зосередитися лише на позитиві, який отримуєш від роботи, чи при цьому намагатися завжди нагадувати і самому собі і іншим про необхідність винагороди (будь-якого формату), як невід'ємну умову "ринкових відносин"?))

Напевно, це не є провина вчителя, адже він розуміє, що у тому випадку, коли він вийде перед залом і скаже всього одне-два речення - всі вирішать, що він або занадто екстравагантний, або вирішив "схалтурити".

Особисто я за такий формат роботи, коли доповідачем оголошується лише одна якась цікава теза. А далі йде активне обговорення усіма колегами. З обов'язковим дотриманням регламенту! ) 

Єдине, на що мене вистачило сьогодні - це влаштувати у 7-му класі... контрольну роботу. Бу-га-га!

Чи існує такий вчительський рай, де були б лише діти та уроки? І все! І більше нікого і нічого! Хіба що завгосп))

В цьому контексті було би цікаво дізнатися, що з себе представляє "учнівський рай" з точки зору дітей))

Прямо і не знаю, що тут відповісти. Почати "все заперечувати" і казати "Та ні, ви шо..." - буде по крайній мірі дивно.

Але й інший варіант: зробити героїчне обличчя і гордо заявити "Так! Люблю дітей!" буде не зовсім правильно.

Чому? Тому, що я не впевнений, що моє ставлення до дітей називається "любов". Я сприймаю їх практично, як дорослих, з тією єдиною різницею, що вони поки що не обізнані з "усіма правилами гри", а тому з одного боку потребують дещо іншої манери у спілкуванні, а з іншого - через цю необізнаність є більш щирими та природними.

Тому, скоріше за все, моє ставлення до дітей ближче до слова "повага".