Чергова спроба розставити парти так, щоб з кожного місця було видно телевізор (ну хоча б якусь частинку екрану ). Після 30 хвилин "тягання" і "рівняння", вийшов на такий варіант: всі парти розвернуті до вікна (типу, діти тягнуться до світла, до знань)), посередині ряд "римські легіонери", по боках - ряди "ёлочкой". Поки що все ніби добре, але це тому, що не всі діти були у школі.
Взагалі, плазмовий екран над дошкою був би кращим вирішенням цієї проблеми, але це лише мрії... Спонсора нема. |
Захистив свій педагогічний досвід за 5 років. Тепер його внесено до бази франківського інституту післядипломної освіти.
Практично в останній день подивився на коробку від свого планшету і шалена думка прийшла в голову - а чи не увійдуть в цю коробку дві коробочки від DVD-дисків, якщо їх покласти поруч? І що ви думаєте? Не просто ідеально увійшли, а ще і у висоту помістилося рівно по три штуки. Це був знак долі. Я зрозумів, що досвід слід записувати на диски і оформляти так, як це тепер видно на фото. Ну і що з того, що на деяких дисках записано лише один PDF-файл - це ж "подарунковий варіант", головне, щоб солідно виглядало! |
Сьогодні в 11 класі дивилися "День сурка" англійською. Гарний вибір, щоб запам"ятати якісь слова, чи вирази - вони ж по декілька разів повторюють одне і то саме, коли повторюється мізансцена))
|
29 вересня отримав Обласну Педагогічну Премію імені М.Стельмаховича. Дуже пишаюся цим.
|
Сьогодні рівно 2 місяці, як я лежу в гіпсі. За цей час знайшов відповіді на багато філософських питань. Ну, наприклад, "Чому у вчителів 3 місяці відпустки?". Відповідь: тому що, якби було 5 (як у мене зараз) - ось це вже був би перебор. |
"Якщо помилку можна виправити - значить ти ще не помилився" (Далай Лама) |
Передивився Гаррі Поттера з професійної точки зору. Приходжу до висновку, що Хогвартс - найоптимальніший навчальний заклад. Розберемо хоча б, як там обстоять справи з трьома базовими функціями школи.
Навчальна. Учні не просто отримують абстрактні знання. Все, що вони вивчають, вже в той самий день вони можуть застосувати на практиці. І не просто застосувати - це їм потрібно для елементарного виживання. Вивчив нове заклинання - зміг вижити у двобої з монстром, не вивчив - ти труп. (Це тобі не презент-контініус зубарити не зрозуміло для чого). Виховна. Ніяких тобі нав'язаних зверху виховних заходів, в яких приймаєш участь тому що "треба". Але при цьому все, що відбувається у навчанні і навіть позашкільному житті, проходить як нескінченне пізнання добра і зла. Розвиваюча. Учні максимально відокремлені від надмірної батьківської опіки. Вони навчаються самостійності, але разом з тим "кучкуються" маленькими групами навколо якогось харизматичного та мудрого педагога, в прагненні наслідувати якого, вони позитивно "еволюціонують". |
Досить часто мої випускники, зустрівши мене через тривалий (чи не дуже) проміжок часу, питають: "А ви все ще у школі працюєте?". Відверто кажучи, це питання я не люблю, бо не до кінця розумію, що саме за ним стоїть. А тому хочу дати три поради, як зробити подібне питання найбільш приємним для колишнього вчителя.
1. Вкрай бажано, питаючи "А ви все ще у школі працюєте?" вийти зі своєї машини, бо інакше месседж вашого питання буде розумітися, як "Ну ви і лох, пане вчителю. Я ось собі машину встиг купити, а ви...". 2. Іноді люди, які вже встигли вимовити сакраментальне "А ви все ще у школі працюєте?", відчувають, що це прозвучало якось неоднозначно, а тому додають щось на зразок "Ну, я маю на увазі - ви такий розумний і все таке інше... Вам треба десь в інституті, чи академії викладати!". Повірте, банальність такого "тлумачення" виглядає не набагато краще, ніж саме питання. Хоча така ситуація вже ліпша, ніж ситуація номер один. 3. Самий вдалий варіант (за умови, що ви дійсно хочете сказати вчителю щось приємне) - це після необережного "А ви все ще у школі працюєте?" додати щось таке: "Так тримати! Нікуди зі школи не йдіть, бо я планую до вас віддати свого малого/свою малу/своїх малих". Думаю, тут нічого пояснювати не треба. В будь-якому випадку повідомляю: Так, я і далі працюю у школі і скоріше за все, коли ми з вами зустрінемось наступного разу, я і далі буду продовжувати там працювати. І мене це повністю влаштовує. |
Професія вчителя без сумніву робить з тебе толерантну та доброзичливу людину, бо ти вимушений інакше реагувати на дії незнайомих тобі людей. Адже вони в самий неочікуваний момент можуть виявитися батьками когось з твоїх учнів. Ось їдеш ти собі на велосипеді по дорозі, а попереду машина зупиняється і водій відкриває дверцята, щоб вийти. І йому абсолютно все одно, що тобі прийдеться зараз якось через ці дверцята... перестрибувати, чи що?, бо загальмувати ти не встигаєш. Або у магазині продавець із "завідним постоянством" помиляється на свою користь, коли вирішує, скільки тобі дати грошей, в якості здачі. Будь-яка адекватна людина на моєму місці сказала би просто: "І що ж ти, сволота, робиш?". Але я маю врахувати можливість, що одного дня ми з цим водієм, чи продавцем зустрінемося у школі на батьківських зборах. І нам треба буде разом знаходити спільну мову у нелегкій справі навчання їхнього чада. Тому приходиться обирати якісь інші варіанти своєї реакції у побутових непорозуміннях. З часом ці реакції доводяться до автоматизму і ти вже починаєш відчувати, що просто випромінюєш буддистську незворушність, християнську лагідність та карнегівську посмішку. |
Tuesday, April 7, 2015
Отже, сьогодні, в день Благовіщення, мені присвоєно почесне звання "вчитель-методист". З цього приводу у мене спостерігається подвійне відчуття. З одного боку, дійсно, вже хочеться відпочити від того навантаження, яким переважно я сам себе і "навантажив". З іншого - не хотілося б провокувати розмови за своєю спиною, типу, "ось, звання отримав і все - розслабився!". До того ж, не думаю, що мені дасть розслабитися інерція того стилю професійного життя, в якому працював останні чотири роки. А тому, всі ці емоції та думки скомбінувалися та перетворилися у відчуття свободи творчості, що дозволяє мені робити те, що я вважаю правильним та доречним, а якщо раптом хтось скаже мені щось на кшталт "Ви що! Так не можна робити! Де ви таке бачили?!" - я спокійно відповідатиму: "Припиніть паніку. Все під контролем. Я провожу апробацію нової методики. Я - вчитель-методист. У мене навіть довідка є...". |
Сьогодні у мене перший раз в житті "відключилося" горло на уроці. Зарано вийшов з лікарняного, а тут ще й три уроки з першими класами відразу... Одним словом, цікаво виходить: ніби рота відкриваєш і щось говориш, а звуку - нема!
|
Досить часто, коли серед колег-освітян мова заходить за використання ІКТ, чую щось на зразок: "Так, комп'ютер та Інтернет - це все, звичайно, круто, але я завжди хочу спитати - а що може такий вчитель без свого компа? Просто з крейдою у руці та дошкою! Ось це буде показник справжньому професіоналізму!".
|
Думаю, що мене можна назвати фанатиком своєї справи. Може не самим фанатичним фанатиком, але принаймні помірним. Я виходжу з того, що мені подобаються всі аспекти своєї професії, навіть ті, які тебе напружують (ну, наприклад, заповнення журналу, чи там відкритий урок)).
Схильний погодитися з тими дослідниками, хто стверджує, що людина краще за все мотивується не грошима, а деякими іншими чинниками. Типу, свобода, особисте зростання і т.д. Почав приходити до "жахливого" висновку, що продовжував би сумлінно виконувати всі ті "додаткові навантаження", які в принципі міг би і не виконувати, навіть якби мене ніхто і не просив би це робити. Чому цей висновок "жахливий"? Тому що з іншого боку завжди хочеться, щоб моя робота мала відповідну матеріальну нагороду. Просто тому, що це єдине, що я вмію в цьому житті і іншого варіанту годувати сім"ю у мене нема. Ось і виходить така собі дилема: чи варто зосередитися лише на позитиві, який отримуєш від роботи, чи при цьому намагатися завжди нагадувати і самому собі і іншим про необхідність винагороди (будь-якого формату), як невід'ємну умову "ринкових відносин"?)) |
Сидячи на черговій педраді, подумав про те, скільки же часу свого життя вчитель вбиває через "воду", що ллється на нас на подібних заходах. В принципі, це ні для кого не новина. І всі готові обурюватися з цього приводу. Але, коли черга доходить до них самих і треба виступити з доповіддю, чи щось на зразок цього - самим легким вирішенням цього питання стає традиційне "лиття води" із загальних фраз, нескінченних цитат, занурення в деталі, які ніхто слухати не бажає.
|
Що особливого є в цьому святі - так це те, що я ніколи не встигаю до нього підготуватися зі своїми учнями. Завжди згадую про нього, коли вже пізно і нема часу зробити щось дійсно цікаве. Така ось містика.
|
Отже, як я вже сказав, цілий тиждень хворію. І якщо раптом хтось мене запитає (а питають таке досить часто), чи почав я скучати за школою і за дітьми - скажу так: якщо і скучаю, то лише по дітям та своїм урокам. Але ж "школа" це ще і купа всього іншого... Ну, самі знаєте: папери, звіти, перевірки і т.д.
|
Коли я кажу, що працюю вчителем, інколи чую питання-реакцію на це: "Ти що дітей любиш?".
Прямо і не знаю, що тут відповісти. Почати "все заперечувати" і казати "Та ні, ви шо..." - буде по крайній мірі дивно. Але й інший варіант: зробити героїчне обличчя і гордо заявити "Так! Люблю дітей!" буде не зовсім правильно. Чому? Тому, що я не впевнений, що моє ставлення до дітей називається "любов". Я сприймаю їх практично, як дорослих, з тією єдиною різницею, що вони поки що не обізнані з "усіма правилами гри", а тому з одного боку потребують дещо іншої манери у спілкуванні, а з іншого - через цю необізнаність є більш щирими та природними. Тому, скоріше за все, моє ставлення до дітей ближче до слова "повага". |